Милятин

Легендарна назва ця

Стала мов крилата,

Бо з давен усі казали:

Спричинив її Милята.

         Дещо на захід від Почапок, а після нових забудов майже в притул простяглось село Милятин. Милятин має реставровану в 1873 р. церкву імені Святого Архістратига Мехайла, де з 1858 р. правив Андрій Літославський. У цьому Храмі зберигались копії матричних книг за 1806-1930р., цінні стародруки, рукописні хроніки місцевих подій, опис церковної землі на площі понад 50 десятин з детальними поземельними планами.

        Переважно висотна місцевість Милятина приховує сліди залюднення з доби ранньої бронзи та ранньозалізного віку, про що свідчать утрачені знахідки крем'яних наконечників стріл, списів, залишки металічних обсічних, бойових мечів, старовинні глиняні пряслиці, римські монети з ІІ-го тисячоліття, а також з новіших часів рештки староруського городища, що в центрі села, руїни середньовічного замку із його залишками підземних споряджень: льохів, коридорів, криївок.

        Найдавніше минуле Милятина вдалося виявити в записі від 6-го грудня 1546 р., коли-то король Сигизмунд Август звернувся до суду з позовом на острізьку княгиню Беатру з приводу майнових руйнувань, крадіжок, спричинених її підданими з наказу Кузьми Заславського. Дещо пізніше в такому ж позові перераховуються землі, які повинні належати 'имению Милятину и Черняхову', згадується і 'врядник' (урядовець) 'имения Милятинського, Черняховського, Могилянського' . У 1563р. луцький суддя. Гаврило Бокій оскаржує свою невістку Пелагею Бокій за небажання дати дозвіл на спорудження греблі 'в селе Милятине' та за привласнення нею сінокосів. Актові записи 1570-1590 р. кілька разів згадують 'Милятин' як маєтність різних великих землевласників, зокрема полковника Георгія Савицького, спадкоємців роду Новицьких, Сосновських, потім - Сигизмунда Рухневського, Марію Непадкевич та інших. У 1653 році в 'селе Милятине около (біля) урочища Татаровки' відбулась сутичка озброєних селян із ватагою шляхетницьких охоронців. 'Ерекція', тобто план роздумів про спорудження церкви в селі Михалківцях, містить після багаторядкових трактатних настанов і такі прикінцеві рядки: 'Діялось це в Милятині ('Mylatynie') тисяча сімсот сороковому (1740) року, місяця грудня, дня четвертого. Маріана Гурська, старостиня Кагарлицька'. За даними 1890 р. 'село Милятин при пруде волости Сеянецькой' мало 99 дворів, 775 прихожан (75 римо-католиків, 150 євреїв), відрите в 1877 р. однокласне народне училище, паровий млин, корчемку, лісничівську лісопасіку, дьогтярню. Довідник 1947 р. реєструє 'Милятин' як село зі своєю сільрадою і хутором 'Дубенський', а десь з 1959-1961р. під його адміністрування відійшли ще села: Баранівка, Мар'янівка, Морозиха, Почапки.

       Назва Милятин належить до ряду формувань на 'ин', що, як правило, символізують приналежність, втілюючи запитання 'чий'. У ній приховане старовинне особове наймення Милята, де, ймовірно, кінцеве 'та' виражає зменшення у значенні 'син батька', а приєднане до нього 'Миль' - малий синок Миля'. Само ж 'Миль'- це прадавнє ім'я особи, витворене з двокомпоненттних староруських наймень зразка Милослав, Братомил, де 'мил' означає 'милий', 'любимий', а в комплексі - 'Хай буде милим і славним!', Нехай любо братається!'

        Отож Милятин приховав у назві звичне поняття 'оселя, до якої мав певне відношення чоловік з іменем, прізвиськом чи прізвищем Милята котре належить до ряду Гостята, Курята й засвідчене з XVстоліття у ділових актах.

За переказами, назва Милятин зросла так: Знатний острізький вельможа мав двох синів, котрі з дитинства жили в злагоді, приносили радість батькам, але коли почали досягати парубіцького віку, ставали дразливими, амбітними, сварливими і часто вдавались до міжособиць, злісних колотнеч. Дійшло до того, що старший Курган побив молодшого Милягу. Ось тоді батько вирішив цьому покласти край. Наказав слугам розвести їх у різні околишні місця, щоб там зі своїми підручними жили, працювали. Пробіг час - і там, де осіли брати, з'явились оселі, названі за їх іменами: Милятин і Кургани.

        Варто згадати й екстравагантну публіковану версію, за якою назва Милятин від того, що тут був 'тин' (пліт) довжиною в одну милю.

        У Милятині є давні й нові названі реалій: Баранівка- поле в околиці однойменного хутора, де першим осів чоловік з прізвищем Баран; Бощина- вулиця, де мав садибу Бощин; Бурине (Бурини)-куток, луг на маєтності Бурина; Ветківщина- вулиця, у якій проживали люди з роду Веткова, Глинці- поле на глинистих грунтах; Городище (Городисько)- колишні фортечні забудови, окутані валами, частоколами, захисними глибокими ровами, наповненими водами притоки Горині; Деркачівка- вулиця, де проживала родина Деркачів; Дубенський- офіційно визнаний хутір,до якого мав певне відношення Дубин, а за іншою версією, - тут був дубовий гай; Дубинці - дільниця, назва за найменням поселенців; Душинщина- культовий грунт на місці однойменного лісу, приналежного колись панові Душиньському; Замчище- висота, де 5ув середньовічний замок, підземельний простір захисту, що прослідковується і зараз; Заруддя- вулиця в околиці однойменного хутора, розміщеного по другому боці кар'єру Руда, де брали якісну глину; Козацька могила - курган з похованнями часів монголо-татарського нашестя; Коло глибокої долини - поле неподалік мокристої низовини, де було просторе озеро; Колонія - нивки в околиці однойменної оселі колоністів; Кринка-криничне джерело в зарослях крину 'лілеї'; Кротюківщина - вулиця, де проживали Кротюки; Лисин- рідколісся на маєтності Лиса; Лісовисько- кар'єр в однойменному зрубаному лісі; Макарівщина - сільський квартал при садибі Макарова; Мехайлівщина - сільська дільниця, де вперше осів рід Михайліва; На Почапки - вулиця в напрямку села Почапки; Новітчина- куток села, де ніби створено 'нові' забудови, а за іншою версією, - осілість Новітка; Ольшина - мокристе поле при зарослях ' ольхи' ( вільхи) , Осередок - старовинна центральна дільниця села; Підлисиння - поле неподалік лісу, в урочищі Лисин ; Пісковисько -  піщаний горб , де виявлені сліди побуту староруської доби; Ризи - поля за виміром наділів землі на 'ризи' ,тобто 6 десятин, а ' риза' - це й 'досить мала , відрізана від великого масиву ділянка грунту, яка в різних місцевостях України дорівнювала 3 ,6 або 10 моргам ', а морг мав 0,56 га; Рафальщина - старовинт культивована земля, приналежна колись панові Рафальському ; Рухнівщина- поле на маєтності службовця Рухніва (Рухнєва); Скринщина - ліс в урочищі Скриня, де були заглибини за формою скрині; Сорока - річка, назва якої з'ясовуєтьвся у нарисі 'Михалківці'; Стависько - сінокіс, випас в околиці втраченого ставу; Табашник - сільській куток в однойменному урочищі, де ніби вирощували табаку (нюхальний тютюн), а за іншими міркуваннями,- осередок любителів табаки; Татарівка- урочище, в якому після бою полонено багато татар; Теремища- поле при однойменному хуторі, назва якого розкривається в нарисі, 'Почапки'; Чащ- культивована з«:мля серед колишніх 'Чащ' (непрохідного дрібнолісся з густими зарослями кущових рослин); Шевчуків горб - висота на бувшій маєтності Шевчука.

       Милятин є ще в сусідньому Гощанському районі (тепер - Малятин), а також у Волинській, Львівській областях. Молдавія має потік 'Милетин'.

Острож чина! Мальовничий край синьооких озер і віковічних лісів, край щедрих і працьовитих людей. Його історія сягає в сиву давнину, овіяну легендами.

         Миля тин – село, центр сільської ради, розташоване за 17 км від районного центру, за 6 км від залізничної станції Могиляки. Через село проходить автошлях. Дворів – 240, населення – 580. У 1949 році було організовано 4 колгоспи, на хуторах Морозиха, Заруддя, Дубинці і центр с. Миля тин. В 1951 році колгоспи були об’єднані в один колгосп ім.. Калініна. Земельні угіддя колгоспу становили 2145 га, в тому числі 1673 га орної. Вирощували зернові та цукрові буряки, виробляли продукцію тваринництва. В колгоспі оснований комплекс яєць та птиці на промисловій основі. З допоміжних підприємств є млин. На території села діяв цегельний завод райпромкомбінату. За самовіддану працю 46 колгоспників відзначено Ленінською ювілейною медаллю, 4 чоловіки – іншими урядовими нагородами, у тому числі механізатора Д.Р. Петрушина – орденом Трудового Червоного Прапора.

         Село має дерев’яну церкву XVIII століття, дев’ятирічну школу (60 учнів, 15 учителів), клуб, бібліотеку, фельшерсько-акушерський пункт, відділення зв’язку (див. додаток №1).

         У районі сіл Милятин-Черняхів-Мощаниця в 20-х роках (за окупації Польщею) діяв повстанський загін, в якому налічувалося до 100 чоловік.

         В роки фашистської окупації через село проходили загони з’єднань А.З. Одухи і С.А. Ковпака.

         На фронтах Великої Вітчизняної війни воювало 195 чоловік, загинуло 6, нагороджено 131 чоловіка.

         У селі Миля тин проживав учасник революційних подій 1917 року в Петрограді С.П. Маландюк, що проходів тоді службу на крейсері «Аврора».

         Милятинська земля виховала багато талантів, багато співучих душ, що прославляли вони рідний край, возвеличали українську землю, її народ. Це Христофор Блонський, Олекса Стефанович, Павло Жолтовський.

         Із глибокого ліричного поета-романтика, який за складом душі і обдарування був Христофор Блонський, жорстока дійсність зробила борця, якого тільки Провидіння Господнє вберегло від розстрілу чи колими. Однак він був приречений на інше: позбавлений можливості творити відкрито під власним іменем. Твори Христофора Блонського людини високоосвіченої і талановитої – віддзеркалюють дух і настрої часу, в який жив автор. Христофор Антонович Блонський народився в 1893 році в селі Горохові Волинської губернії в сім’ї св’ященника (див. додаток №2).

         Сім’я була інтелігентною, хлопчика навчали музики з дитинства, а коли йому виповнилось шість років – подарували скрипку. Навчався в Житомирській Гімназії, а згодом провчившись 4 роки в духовній семінарії поступає до Вищих курсів політехніки в Києві. Там він знайомиться з Миколою Гоголем, внуком славнозвісного письменника Гоголя. Служив на крейсері «Аврора», іто саме в 1917р. У 1943р. Христофор Булонський висвячується і переїжджає з сімєю в село Михалківці Острозького району настоятелем місцевої церкви. Доживав старість у нашому селі Миля тин. Помер 14 грудня 1971р. Останні роки написав молитву (слова і музику), яку співали по навколишніх селах і не знали хто автор.

                   «Молімся всі, бо близький час.

                   Господь прийде у славі.

                   Тоді почне судити нас

                   За наші помисли лукаві»

         Багата на таланти Милятинська земля. Твори нашого земляка Олекси Стефановича узнав весь світ. 

         У його особі було щось від лодини-самітника, котра здаля сприймала щоденну метушню. Мабуть, таку рису він запозичив від ша­нованого ним Григорія Сковороди,бо найбільше у житті цінував власну свободу.

         За спогадами сучасників, тримався підкреслено самостійно І справляв враження дивака. Протягом усього життя терпів нестатки, але від пропонованих посад відмовлявся. Твердив, що хоче залишатися 'голодним і вільним'.

         Презентанти, дослідники творчості Олекси Стефановича вказують на зовнішню непоказність І непомітність його життя. Про це свідчить хоча б те, що упорядників аналогії, куди мали увійти І його вірші, він просив замість біографічної довідки подати лише дату народження, та й ту називав неправильно.

Улас Самчук у книзі 'На білому коні' говорить про Стефановича як про свого давнього друга, тихого екзальтованого напівченця І напівдемона.

         Галина Лащенко запам'ятала його як 'тихого гостя', котрий любив спілкуватися тільки з вузьким колом своїх у родинній атмосфері, ніколи багато не говорив, але завади уважно слухав. Із задоволенням хо­див на українські концерти та театральні виставки, слухав доповіді, часто відвідував Українські їдальні, де сподівався побачити земляків. Лякався при думці про одруження. Довго працював над творами, не любив виголошувати написане, однак знав ціну власним творам, аж до амбіційності. '

         Поет Богдан Бойчук доповнює портрет Стефановича вказівкою на його дивовижну поінформованість, називав думаючою людиною.

         Літературознавчих праць про життя і творчість Олекси Стефано­вича маємо небагато, У свій час відгуки на його твори подали близько ІЗ газет та журналів. Із новітніх виділяється стаття Олекси Мишанича в академічній Історії української літератури XX століття.У ній автор викладає біографію поета, зазначає, що Стефанович належить до провідних митців 'Празької групи', а його творчу Індивідуальність з-поміж Інших тем характеризує біблійна тематика, яка опрацьована на рівні глибоких філософських роздумів про суть християнства. На думку 0.Мишанича, Сте­фанович у події біблійної Історії вкладає власне розуміння загально­людських цінностей, при цьому настільки майстерно обгортає їх високоху­дожньою технікою, що естетичний код залишається не до кінця розшифро­ваним.

Інший дослідник; М.Неврлий, у передмові до книги 'Муза любові й боротьби' / представлена поезія 'празької школи'-0.Б./звертав увагу читачів на тему елегійності української природи, яка поєднується з міфологічними та Історичними постатями минувшини.

         Львівський літературознавець М. Ільницький подає спогади сучасників Олекси Стефановича, різнобічний аналіз його творів, називає поетом 'трагічного світовідчуття', вказує на наявність у поетичних творах наскрізних мотивів.

Л.Череватенко у розвідці про Олексу Стефановича називав його одним Із 'найнадійніших майстрів української поезії нашого століття, пошуки якого виявилися багато в чому близькі пошукам нашої нової поетичної генерації'.

У сенсі останнього, очевидно, не випадковою до постаті Олекси Стефановича в пильна увага неоавангардиста, патріарха 'Бу-ба-бу' Юрія Андруховича.

         Спектр думок про неординарну постать Олекси Стефановича однозначно засвідчує, що його літературна спадщина ще чекає свого ґрунтовного І всебічного витлумачення.

         Народився Олекса Стефанович 5 жовтня 1899 року у селі Милятин, теперішнього Острозького району Рівненської області. Батько його був священником, таку ж дорогу прагнув уготувати й сину. Після закінчення у І914 році Клеванської духовної школи, а у 1919 - Волинської духовної семінарії не прийняв св’ященницького сану. Не сприйняття того, що від­бувалося у двадцяті роки в Україні, стало головною причиною виїзду за

кордон.

         Опинився Стефанович у Чехословаччині, де прожив понад два десятиліття. Тут закінчив Карловий університет, паралельно здобув освіту в Українському вільному університеті. Атмосфера, що панувала у середовищ] емігрантів, була творчою. Це сприяло успішному захисту кандидатської дисертації на тему 'Амвросій Метлинський як поет'. Емігранти у Чехо-словаччині не мали права працювати, а на повернення в Україну годі було надіятись.

         Друга Світова війна різко змінила долю поета. У 1944 році Стефанович -у Німеччині. Згодом -у США /починаючи з 1949 року/ , де постійного заняття на мав, терпів матеріальну скруту.

         Життєва зірка згасла там же, за океаном, у 1970 році. Похований у містечку Бавид Брук /США, штат Нью-ДжерсІ/.

         Перші друковані твори Стефановича з'явилися у 192З poці в емігрантській пресі. Згодом вийшли збірки поезій у Празі / 1927 p./, у 1949р. у США поет підготував до друку збірку 'Кінцес-вітне' яка не була надрукована, Вона ввійшла до книги зібраних творів Олекси Стефановича, яку упорядкував Богдан Бойчук.

0.Стефанович відомий як автор літературно-критичних праць про 0.Злизька та О.Ольжияа.

         Перу Олекси Стефановича належать переклади поезій та поеми Т.Шевченка 'Тризна'. Окремі твори митця друкувалися у різні роки в розмаїтих періодичних виданнях /нині відомо понад 30 їх назв/.

У творчому житті Стефановича Сули роки піднесень та творчих спадів. Із 1950 року протягом 15 років не писав нічого. У цей час важко працював на фабриці, З 1965 року вчитилював,  знову звернувся до поезії. Але тепер рядки народжувалися неймовірно тяжко, тому сам він казав, що ці останні вірші такі ж дорогі йому, як пізні діти.

У поетичному доробку митця немало цікавих віршів для дітей /'Ялинка', 'Різдвяна ніч', 'Івасик-Орлик','Заблудилося ягнятко в степах'/.

         Богдан Бойчук і Богдан Рубчик творчий портрет Стефановича окреслюють так:' Хоч поетів доробок невеликий, але він охоплює напрочуд широке коло тем. До теми Стефанович підходить з окремим, тільки їй одній притаманним комплексом поетичних засобів і тому в його творчос­ті широкий діапазон поетичних становлень, облич, настроїв. Така мозаїч­ність вказує на творчий неспокій та вічну живучість поетового

таланту'.

         В Україні поет прожив тільки 22 роки. Але отча земля, її образ наскрізно пронизує його поезії. Читач бачить перед собою волин­ські пейзажі, радість та жахи буття, гостру зневіру та споконвічні народні вірування. Думи ж вигнанця непереборно притягує 'золотоверхий град'.

Хай вигнання часами устократ

Бува темніш І тяжче, ніж темниця, - Іще ясніш і різьбленіше сниться на чорнім тлі золотоверхий град.

/'Сонет'.1929/

         Україна постає у творах Стефановича чайкою-небогою, скривд­женою Гетеимвнською землею, від якої сам Бог не хоче відвернути лиха. А хресний шлях національної Історії щораз привертає читача до проблеми роздоріжжя І вибору:

І замислив чоло лицар: 'Як же мені буть? У яку ж це закуриться, забуднити путь?'

/Ілля Муромець на роздоріжжі',1924/

         Вірш датований 1924 роком. Стефанович тільки два роки тому залишив Україну. Тому він сам, як Ілля Муромець, шукає відповідь на одвічне питання: 'А як же буть мені?'.У пізнішому вірші 'Хрест'/І929/ ця мучениця дилема сягне поневіряльної долі України, де перехрестя доріг переростає у важку ношу хреста доріг. Епіграфом вірша 'Хрест' стали слова самого ж Стефановича:

Хрест степи собі на перва Із доріг кладуть.

         Ці рядки, на думку багатьох досдідників одним з найсильніших в усій емігрантській поезії 20–30-их років нашого століття. Вони стали образом метафорою, символом хресно-страдницького шляху України на всіх крутих поворотах її історії.

         Образ степового перехрестя у творах О.Стефановича перегукується з образами Скорботної Матері П.Тичини, Степової Еллади Е.Маланюка.

         У доробку Стефановича можна виділити цикл творів про пересічні національні постаті. Закономірно, що його цікавить Тарас Шевченко - великий речник нації. Він став для поета духовним предтечею, зразковим митцем, що своїм 'Кобзарем'